Трудові перспективи за кордоном або як українці «дожилися до ручки»
Емігрувати за кордон зараз мріє кожна молода людина. Останнім часом цьому все більше сприяють стабільно низький рівень життя народу напротивовагу стабільно високій криміногенній ситуації в країні, відсутність офіційної чи неофіційної високооплачуваної роботи і відповідно, ніяких перспектив на гідне пенсійне забезпечення в старості. Люди середнього віку більше шукають роботу ніж працюють, бо раз за разом потрапляють під скорочення штатів, закриття чи реорганізацію свого підприємства. Час летить швидко, тому на гідну пенсію через постійні «метання» з місця на місце розраховувати не доводиться. В часи загострення політичної конфронтації все більше молоде покоління починає аналізувати устрій колишнього Радянського союзу. Але як би там не було, а тоді керівництво держави цінувало власних спеціалістів і дуже знехотя відпускало їх в еміграцію. Нові часи принесли свої зміни, але невже зараз країні перестали бути потрібні талановиті, наполегливі і працелюбні люди, які збирають пожитки і масово вирушають за «шматком хліба» в іншу державу. І якщо вдається влаштуватися там, то для них це стає щасливим квитком в один кінець. «Донька хоче отримати польське громадянство. «Своїм» там платять за іншими розцінками, ніж українцям, і влаштуватися на «нормальну» роботу легше», - говорить 79-річний полтавець Борис Костюк. Спілкуємося з ним на центральній автостанції міста. Він зустрічає свою молодшу доньку Ольгу, яка має прибути прямим рейсовим автобусом з Варшави.
«Моя мати полячка, а батько – українець - продовжує розмову Борис Андрійович, - мати народилася у селі Мацковці, за сімнадцять кілометрів від Хмельницького. Тоді ще місто називалося Проскурів. Сім’я була велика – крім неї у батьків були ще три сестри і брат. Жили заможно. За кілька кілометрів було село, яке належало Польщі. Кордону не було. Ходили в гості один до одного. У 33-тьому році дід Міхал обмінював мило і одяг на продукти харчування у поляк. Жили сутужно, але голоду, такого як на центральній Україні, там не було. Мати не пам’ятає жодного випадку, коли хтось із її знайомих помирав від виснаження. Коли схід і захід об’єднали, матір із родиною вислали на Полтавщину. Це був 1935 рік. Тоді з її села вислали ще багато сімей в центральну або східну частину держави. Рідних, розділяли зумисне. Так радянська влада хотіла ослабити Західну Україну, зменшити там густоту населення до мінімуму, щоб люди відділені від близьких збідніли. А значить, і не піднімали заколотів проти влади.
На Полтавщині сім’я матері оселилася у селі Куличка, зараз це територія Машівського району. Всі працювали у місцевому колгоспі, мати і сестри повиходили заміж. У 1937 році за політичним звинуваченням у антирадянській агітації забрали діда. Яз згадувала тітка Кароліна, приїхали за ним вночі. Швидко вивели з будинку і посадили в «чорного ворона», не давши змоги навіть переодягтися. Нічого не брали з будинку, окрім псалтиря на польській мові, який дід тримав як сімейну реліквію. Його приговорили до найвищої міри покарання - розстрілу. Вирок виконали дуже швидко. Слідства не проводили. А мати стверджувала, що тоді за кілька днів у селі забрали багатьох людей. Всіх вночі, навіть діти продовжували спати, ні про що не здогадуючись.
Лише нещодавно поштою прийшли документи про його реабілітацію. Через це та інші звірства батько завжди не любив радянську владу. Він образився на мене лише раз у житті - коли я вступив до партії. Потім, заради цікавості, записався ще й до лав агітаторів. Батько казав, що в радянського режиму не можу бути майбутнього і він рано чи пізно має закінчитися. А мати завжди вболівала і підтримувала українців».
Спілкуючись, краєм ока помічаю, що біля нас починається пожвавлення. Кіоск з пресою і сувенірами обступили цікаві жіночки. Серед покупців і пані Катерина, яка купує кілька іграшкових гоночних автівок для колекції свого онука, який разом з батьками переїхав до Польщі.«Він вже ходить до третього класу і ми з ним вечорами спілкуємося через Скайп – ділиться з продавчинею його добутками жінка - Вже непогано може говорити і на польській. Свою колекцію виставив на власну сторінку в Інстаграмі. Якщо бачу, що якихось машинок у нього немає, то докупляю і дарую. Сьогодні обіцяв приїхати на кілька днів разом з сином». Відходимо в сторону, і поки немає нашого автобуса, продовжую цікавитися, як складалася подальша доля його польських родичів.
«Коли у 1941 році село окупували німці, материні сестри з родинами вирішили повертатися на Батьківщину. Німецький комендант не був проти цього, дозволив на умовах, що вони не будуть користуватися ніяким транспортом. Видав тимчасові перепустки для вільного переходу. Йшли пішки цілий рік, ночували проти неба. Всі пожитки несли в руках, за собою вели лише корову. Вдома їх прийняли дуже добре. Всі розбудувалися, пізніше жили в достатку.
Зараз там залишилися дві мої двоюрідні сестри – Вікторія і Стасія. Їздив до них у гості. У Мацківцях поляки збудували костел і сестри мене запросили сходити на різдвяну службу. Погано знаю польську, на якій велася літургія, тому тітка Франя перекладала на українську. Привіз звідти кілька католицьких проскур, які відрізняються від православних. На них вигравірувані не букви, а лики святих, ангели. Різдвяне дійство дуже вразило. Схоже на театральну виставу під звуки органу і спів хору».
Переходимо з майданчика для очікування транспорту у приміщення автовокзалу. Шукаємо вільне місце і сідаємо на жорсткі стільці побіля дівчинки, яка вивчає польську, гортаючи книгу казок Гофмана на обох мовах. Її мати стоїть рядом і про щось домовляється по мобільному телефону. Запитую у співрозмовника, чи не боїться відпускати доньку на заробітки у сусідню державу, бо стосунки між Україною і Польщею останнім часом стали напруженішими. «Росіяни самі розпускають плітки про те, що в Польщі ставляться до українців погано - продовжує Борис Андрійович. - Ольга розповідала, що скрізь, де їй доводилося бувати, ставилися до українців добре. Працювала у туристичному комплексі. Господарка виявилася порядною жінкою, роботою була задоволена. По закінченні трудового договору запрошувала повернутися знову. Двічі був на заробітках у Польщі і онук Олександр. Перший раз робота була фізично важкою - працював на рибоконсервному заводі. За день стояння у важких чоботях до вечора не відчував ніг. Другий раз влаштувався у приватну автомайстерню. Разом з господарем ремонтували потримані германські автомобілі щоб знову продавати. Зараз повернувся на Україну, їхати у Польщу поки що не збирається. До росіян у поляків більш жорстке ставлення. Їм не подобається, що Росія хоче повернути свою імперську велич, хоче правити над усім світом. На території Польщі вони ведуть пропаганду проти українських заробітчан, виставляють їх у негативному світлі».
Голос коментатора сповіщає про прибуття рейсу і через кілька хвилин приміщення заповнюють пасажири рейсу Полтава-Варшава. Йдуть втомлено з важкими сумками. Практично всіх їх зустрічають рідні. Серед гурту заробітчан і Ольга. «В Польщі життя на розряд вище за українські реалії – говорить 49-ти річна Ольга Б. - І це нормально, що чимало людей мріють стати громадянами більш заможніших держав. Для того щоб зробити необхідні документи, треба звертатися у Львів, пройти чималу бюрократичну тяганину. Але громадянство дозволить отримати повний соціальний захист у цій країні, а поляки будуть зобов’язані платити більше, ніж вони зараз платять українським заробітчанам».
Назад повертаються одиниці. В цей самий час нам з дня у день заливають у голови інформацію, що час відроджуватися, відбудовувати країну, підвищувати соціальні стандарти. Проте кому це робити, якщо наша вся реальна еліта (не та яка сидить у кріслах народних депутатів усіх рангів) зараз гне спину у Польщі, Італії чи скрізь, де платять хоч на кілька гривень більше ніж в Україні. Наша еліта-наше майбутнє, яке воно?
Ю. Хоменко
