Заробітчанське рабство
Трудова міграція не є суто українською проблемою, проте, напевно, лише в нас вона набула такого масштабу, що виїхати за кордон працювати стало мрією чи не кожної другої людини. В погоні за кращим життям, ми часто забуваємо старе добре прислів’я «добре там, де нас немає» і самі наражаємо себе на небезпеку бути проданими у трудове рабство. Втім, українців важко нині звинуватити у недалекоглядності, бо навіть у своїй державі ми все частіше позиціонуємо себе невільниками. І що найстрашніше, починаємо вживатися у цю роль, почуваючись у ній все комфортніше, ніби маріонетки втрачаємо свої мрії, позбуваємося ілюзій, змінюємо ідеали і все менше віримо у те, що самі можемо «викувати» своє щастя.
«Мамо, більше ніколи не поїду на заробітки за кордон», - говорить Діана, уродженка одного з сіл Полтавської області. Нещодавно влаштувалася продавцем - консультантом у один з Полтавських магазинів. Дівчина довго відмовлялася приходити на зустріч, щоб не виносити на загал свою життєву історію. І боїться щоб про це ніхто не дізнався на новій роботі, тому спілкуємося подалі від людських очей у невеликому кафе на околиці. Людей у закладі практично немає, але помітно що дівчина почуває себе напружено. Боязливо озирається, щоб раптом поблизу не виявилося її знайомих, потирає спітнілі руки. Заспокоюється лише після чашки чаю і неквапом починає говорити про себе.
«Після закінчення місцевого ПТУ хотіла всього і зразу. В моєму середовищі було прийнято говорити – поки молодий, ні в чому собі не відмовляй. Але на розваги потрібні гроші, а на саму зарплату повара особливо не розживешся. Тоді мій колишній хлопець Іван вирішив поїхати на заробітки в Італію на півроку. Працював будівельником. Привіз звідти непогані гроші. Через деякий час коли вони закінчилися, задумав їхати знову, щоб назбирати на наше весілля. Я вирішила не чекати його склавши руки і також поїхати трохи підзаробити. Думаю, на цьому етапі я зробила свою першу помилку. Не пішла у кадрове агентство, а стала діяти самотужки. Через знайомих цікавилася, в яку країну поїхати без знання іноземної мови і добре підзаробити. Друзі порадили Польщу, бо польську мову частково може зрозуміти будь-який вихідець зі слов’янських держав. Та й російськомовного населення там чимало, тому вирішила зупинити свій вибір на ній. Далі стала шукати підходящі вакансії – повара або кондитера на виробництво. Переважно через місцеві газети, Інтернет, оголошення на зупинках громадського транспорту. Зовсім скоро відповідні оголошення про роботу самі стали надходити мені на електронну скриньку, сторінку у соціальній мережі. Я відгукнулася на одне з них. Зацікавила зарплата, можливість проживання за рахунок роботодавця і повний соціальний пакет. В той момент навіть не задумалася, що занадто красиво, все виглядало. Так красиво, що практично не могло бути правдою. Яскрава картинка з усміхненими пекарями, ідеальне нове обладнання для виготовлення польських фірмових кренделів, умови у гуртожитку, які мало відрізняються від готельних. Насправді , звісно, все виявилося інакшим».
Дівчина дістає з сумочки телефон і показує кілька розмитих фотографій. На світлинах старі обшарпані кімнати, в яких крім ліжка нічого немає. В таких умовах їй і ще чотирьом напарницям – українкам довелося жити три місяці.
«На кордоні з Польщею, Артем, як представився посередник роботодавця, передав нас іншому чоловікові, - продовжила розмову Діана. - Він і мав відвезти нас з групою заробітчан до кондитерського цеху. Я була впевненою, що цех знаходиться у якомусь місті, а насправді ми з кожним кілометром все більше заїжджали в глибинку держави. Це мене почало непокоїти. Коли я запитала у перевізника чому ми так довго їдемо, він відповів, що цех розташований так далеко, бо його власник хоче уникнути конкуренції. Ситуація почала здаватися підозрілою. Заспокоїла літня пані, яка підсіла на одній з зупинок. Представилася Раїсою, сказала що вже довго працює в цьому цеху, тож хвилюватися нічого.
Надвечір приїхали до назначеного пункту. При вході нас попросили віддати документи і мобільні телефони. Сказали що повернуть через кілька днів. Я намагалася протестувати, наголошувала на тому, що вони чинять незаконно. Інші жінки мовчали. Документи все ж забрали і поселили у гуртожиток, на ранок наказавши починати працювати. Я віддала телефон один, про наявність іншого з собою ніхто не знав. Згодом, це мене і врятувало.
В кімнаті було одне ліжко і старе покривало. Нікуди навіть речі скласти. Так і не діставала їх з валізи. Заснути не могла всю ніч, в голові крутилися різні думки. Хотіла зателефонувати додому, але не було зв’язку. На ранок відвели до виробничого цеху. Шалений контраст з тим, що обіцяли. Обладнання як такого взагалі не було, скрізь бруд і таргани. Раїса розповідала на ламаній російській що нам потрібно робити. Як я потім зрозуміла, вона ніяка не заробітчанка з Білорусії, а член цього угрупування»
Діана демонструє на руці чималий опік, який до цього ховала під браслетом. У підпільному кондитерському цеху не було ні санітарних умов, ні безпечного обладнання. Чимало жінок отримувати опіки і травми різного ступеня тяжкості. Працювати доводилося понаднормово, більше дванадцяти годин на день. Природного освітлення у цеху не було, всі виробничі процеси проводилися під люмінесцентними лампами. Єдине невелике вікно було практично біля самого даху. Через нього проникало скупе денне світло, і таким чином можна було визначити приблизний час доби. Годували дівчат двічі на день найдешевшою їжею. Всюди стояли камери відеонагляду. Якщо якась із рабинь хотіла з’їсти щось зі столу, то за це отримувала стусана. А за найменшу провину могли і взагалі побити. Про оплату праці навіть не йшла мова.
«Від втоми ми втратили відчуття часу, - продовжила розповідь співрозмовниця. – Після кожної зміни буквально падали на ліжка. Я кілька разів намагалася підзарядити телефон щоб зв’язатися з рідними, але в кімнаті не було розетки. Вони були лише в цеху, але за нами постійно стежили. Одного разу все ж трапився щасливий випадок коли нас вивели на прогулянку. Таке відбувалося доволі нечасто. Будівля де ми працювали була обгороджена високим парканом, кругом неї ріс сад. Прогулюючись у ньому я побачила шпарину і мені вдалося виглянути назовні. Так я зрозуміла що знаходжуся в якомусь невеликому селі. На будинку навпроти побачила назву вулиці. За час роботи трохи вивчила польську, тому змогла прочитати і запам’ятати її. Ще через деякий час я дочекалася коли відвернуться охоронці і трохи підзарядила мобільний телефон. Тієї ж ночі зв’язалася з батьками, сказала їм своє приблизне місцезнаходження і назву вулиці. Вони вже встигли подати заяву на мій розшук, тому знову зв’язалися з поліцейськими і повідомили нову інформацію. Через кілька днів мене і дівчат звільнили»
Як стало згодом відомо, злочинне угрупування вже давно займалося вербуванням слов’янок у рабство. На території Полтавської області завербували більше двадцяти дівчат. Переважно з сільської місцевості. Їх посилали на примусові роботи або перепродували іншим власникам. У складі групи діяли як українці, так і представники інших держав. Їхній чистий прибуток від однієї оборудки складав більше мільйона гривень. Зараз над усіма учасниками банди триває судовий процес. Якщо їхня вина підтвердиться, чоловікам загрожує до двадцяти років ув’язнення.
Після повернення додому з Діаною більше місяця працював психолог. Черговим ударом для неї стало й те, що її так і не дочекався коханий хлопець. За порадою фахівця вона змінила рід діяльності і вирішила спробувати себе в торгівлі. Спілкування з людьми почало приносити свої плоди. Вона не лише стала розкутішою, а й прийшла на зустріч щоб вберегти інших дівчат від подібних необдуманих кроків. Вже прощаючись помічаю, що в неї нарешті покращився настрій. Вона почала відчувати себе вдома в безпеці, а не у брудних коридорах занедбаного цеху. Дівчина змогла розпочати життя з чистої сторінки.
Ю. Хоменко
