«Поки існують фермери, існує село. Дайте їм працювати !» – депутат обласної ради, голова Асоціації фермерів Козельщини Сергій Сушко
З часів становлення незалежної України фермери стали основною рушійною силою розвитку села. Вони як ніхто знають справжню вартість землі (а не лише її грошовий еквівалент), щодня копіткою працею доводять як потрібно господарювати. До когорти таких хліборобів належить Сергій Сушко, який за покликом серця фермерує вже понад чотири десятки років у селі Сушки Козельщинського району. Тут він народився, у цій землі зарита його пуповина, жили його предки, тому він і відчуває таку відповідальність за свою землю. Відлучався з рідних Сушок на навчання до Полтавського сільськогосподарського інституту, на службу в армію та на комсомольську роботу до Козельщини. Але щоразу повертався до батьківського дому і до роботи на землі (за фахом він агроном). Трудовий шлях розпочав у колгоспі ім. Куйбишева, який згодом перейменували перейменували в КСП «Сушківське». Тут пропрацював до 1998 року. Потужне господарство, де лише у самому птахівничому комплексі утримувалося 40 тисяч курок-несучок, розпалося. Щоб якось підняти на ноги трьох дітей Сергій Федорович вирішив стати фермером. Сформував потужну фермерську команду, згодом очолив асоціацію фермерів Козельщини, а нещодавно за підсумками місцевих виборів став депутатом Полтавської обласної ради восьмого скликання від партії «Рідне місто». Таким чином, багатолітній управлінських досвід вирішив застосовувати і на депутатській ниві. Днями він завітав до редакції «Зорі Полтавщини» щоб розповісти свою історію успіху, поділитися наболілим та планами на майбутнє.
- Сергію Федоровичу, якими виявилися перші кроки на фермерській ниві?
В агрономічних питаннях знань вистачало, все життя практично пройшло в селі. Хотілося б і раніше себе спробувати в цій ролі, але крім бажання потрібні можливості, той же стартовий капітал. А коли чотири роки не отримував у колгоспі заплату, то про який капітал може йти мова? Техніка також потрібна, та сама сівалка чи комбайн. Нехай на той час вони й не коштували таких грошей як нині, але все ж потреба була. Свого часу долучився до процесу розпаювання господарства. Питання майнових сертифікатів і земельних паїв до 1998 року узгодили. Хочу додати, що ми одні в районі виділили земельні паї на працівників соціальної сфери. Нині це також намагаються роботи в інших районах, але спохватилися пізно. Коли вже землі немає. Доводиться обмежувати паї до гектара. А тоді взяв в оборот свій паї, батьків, дідуся з бабусею, дружини, загалом шість паїв. А це вже 20 гектарів. Тоді ж написав заяву на 50 га фермерської землі. І практично справа була вирішена. Стартував з 70 га землі. Для початку достатньо, а от чим обробляти? На той момент міцненько на ногах стояв кум, фермерував у Деканському районі. Допоміг з зерном, обробітком землі, так все закрутилось і з часом в мене самого з’явилася жива копійка. Почав з пшениці, але так трапилося що вийшов в поле весною, але те поле, яке було мені виділене під землю було засіяне багаторічною травою. Щоб не йти на конфлікт дочекався осені і посіяв пшеницю. Наступного року посіяв соняшник, потім кукурудзу і так продовжив сівозміну. Щоб її не порушувати сіяв практично всі культури. Згодом долучилися друзі і зробити своєрідний колгосп на чотири фермери, спільно у складчину докупили техніки. Так працюємо й по сьогодні. Нині обробляємо 360 га землі. Років п’ять-шість тому займалися й овочівництвом. Саджали до 5 га картоплі, до 2 га цибулі, помідори. З базару «не вилазили». Торгували і на початку 2000-х років, коли ніде було взяти «живу» копійку, нас це неабияк виручало.
- Агрокліматичні умови Полтавщини не надто сприятливі для вирощування картоплі. Вас це в свій час не зупинило?
Картопля в ті роки родила непогано. Свого часу з городу батьків збирав до 100 тонн другого хліба. Згодом зрозумів, що можна займатися не лише товарною картоплею, але й насіннєвою. Площі трохи зменшилися, але почали закупляти елітну картоплю. Висаджував еліту і торгував першою репродукцією. Кошти з двох гектарів отримував практично ті ж самі, що й мав з п’яти гектарів. В той час з насіннєвою картоплею було непросто, лише згодом деякі господарства в Україні зрозуміли, що на цьому можна непогано заробити. А тоді Донецька, Луганська, Харківська, Запорізька, Дніпропетровська області практично забирали всю насіннєву картоплю. Еліту купляв в Інституті картоплярства НААН України, який розташований в смт. Немішаєве на Київщині.
- Чому потім вирішили перейти зернові сільськогосподарські культури, які не можна реалізувати «напряму», як приміром, городину?
В ті часи, років п’ять-шість тому, практично не було проблем на селах з робочою силою. Люди навіть іноді ображалися, якщо не позвали на роботу. Потім з року в рік людей ставало менше. Ми вже навіть картоплезбиральний комбайн придбали, але брак робочої сили був відчутний. Овочівництво практично повністю тримається на ручній роботі, це дуже важка сфера. Власне здоров’я також почало підводити і тому було прийняте таке рішення. Як не поглянь, а все ж овочівництво, вирощування тієї ж картоплі, є дохідною справою. Ще один впливовий фактор, що приблизно у 2005-2006 роках ціни на картоплю почали різко падати. Врахувавши всі витрати на її вирощування зрозумів, що дохід не такий і великий. Площі почав зменшувати, поки повністю не відмовився від цього.
- А нині яка ситуація в селі з робочою силою?
Проблема не зникла. Важко знайти «нормального» тракториста, механізатора, шофера. Хто є гарним спеціалістом – працює сам на себе. А молодь не хоче. Зараз у нас в господарстві є два тракториста. Одному років під 60, він спеціаліст високого класу і майстер на всі руки, інший – молодий. Молодшого ми підтренерували, піднавчили, бачимо що бажання робити в нього є. Хлопчина гарно працює, я ним задоволений. Обоє отримують достойні заробітні плати. В нас небагато землі, практично сімейне фермерське господарство. Все встигаємо зробити своїми силами.
- Які культури вирощуєте зараз?
У нас чотири культури: кукурудза, ячмінь, пшениця і соняшник. Іноді сіяємо горох, але ця культура нас цікавить суто як гарний попередник під озимі культури. Коли спочатку працювати починали, то горох коштував на 30-40 відсотків дорожче пшениці. Рентабельність була. А нині на сою «скажені» ціни, а горох практично по ціні пшениці. Урожайність гороху також не надто висока. Щоб горох дав 40 ц,га – такого я вже не пам’ятаю. А пшениця в нас родить по 40-50 ц/га, тому що їй ще вистачає весняних і зимових опадів. Кукурудза залишається най рентабельнішою культурою. Ми практично навчилися вирощувати кукурудзу, яка дає врожай до 100 ц/га у наших умовах. Досягаємо такого за рахунок правильної технології. Хороша сівалка «Джон дір», добре збагачуємо ґрунт мінеральними добривами, ідеальна технологія посіву. Також підбираємо посухостійкі гібриди.
- Чи виправдала вона ваші сподівання цьогоріч? Наскільки успішним був хліборобський сезон?
Не так просто виявилося бути успішним у тих умовах, які склалися для сільгоспкультур. За сорок років своєї робити не пам’ятаю такого року, щоб кукурудза «вимахала» як очерет, до трьох метрів у висоту, а качани не зав’язалися. Чиста, доглянута культура, «заряджена» всім всіма необхідним – качана немає. У нашій кліматичній зоні – на півдні Полтавщини, ми практично «згоріли» зовсім. Ще на середину липня не могли надивитися на кукурудзу, і за ці кілька місяців, які залишилися до збору, таке трапилося. До кінця серпня не було жодного дощу і температура трималися плюс 38. До кінця літа отримали не кукурудзу, а гербарій на полі. Весь урожай склав до двох тонн. Качанистої було посаджено 85 гектарів. Пшениця трохи краще вродила. Була хоч якась рентабельність. Соняшник поки не продавали.
- Які зараз роботи проводите у господарстві?
Триває підготовка ґрунту. В залежності від культури оремо, дискуємо, глибоко рихлимо. Роботи практично закінчили.
- Ставку робите на вітчизняну техніку?
З за рубіжної техніки маємо лише сівалку, бо це основа. Ще одна є зернова сівалка кіровоградського виробника. Минулого року перейшли на внесення рідких мінеральних добрив. Багато втрачаємо кожного року врожаю через великі суховії у нашій зоні. Виходиш сіяти – ніби волога у ґрунті є. Два-три дні пройшло, ґрунт пересох, а ми кладемо у нього сухе мінеральне добриво. Воно практично не спрацьовує. Тому вирішили переходити на таку технологію. Вносимо КАС-№2, інші мінеральні добрива, комплексні, при посіві і під культивацію. Цього року вже змогли порівняти як було до цього і як стало. Результатами задоволені, не треба чекати дощів коли сухе добриво розчиниться. Культиватор і сівалку також переобладнали для внесення рідких мінеральних добрив. Американці так працюють давно. Особливо у штаті Каліфорнія, де найбільша схильність до посухи, суховіїв. У них 80 відсотків сівалок розраховані на таку роботу з рідкими міндобривами. Інша техніка у нас вітчизняна – трактори МТЗ, ХТЗ, Слобожанці. Наразі немає можливості повністю перейти на зарубіжну техніку.
- Не намагалися скористатися урядовою програмою здешевлення сільськогосподарської вітчизняної техніки?
Останні три роки ми купляли деякі агрегати і отримали компенсацію. Програма діє і вона непогана. Але є ж інша сторона медалі – низька якість вітчизняної техніки. Взяти хоча б нашу сівалку зарубіжну. Ми купили її за півціни. Вона немало відсіяла в Америці і ми не можемо нею нарадуватися. А якби вона була нова? Нова нині коштує приблизно 40 тисяч доларів. Купити не можемо, а з вітчизняною проблем вистачає. Те ж саме стосується наших тракторів. Коли купуєш трактор, який коштує близько мільйона гривень, він три дні поробив і починає виходити з ладу? Культиватор вітчизняний коштує 600 тисяч гривень. А якби ж ще він відпрацював своє! Ще велика проблема України як аграрної держави. Свого часу ми навіть будували космічну техніку, а до цього часу в нас немає жодного вітчизняного комбайна. Більшість комбайнів у фермерів області вже відпрацювали не один десяток років, це вже практично списаний металобрухт. Свого часу я хотів купити трактор Джон Дір і спеціально для цього поїхав у Венгрію щоб відвідати торговий майданчик вживаної техніки. Тракторів там стільки, що очі розбігаються. Всі в гарному стані. Бо там діють державні програми з оновлення техніки для сільгоспвиробників. Фермер бере нового трактора – половину вартості йому компенсує держава. Він не має права продавати його протягом трьох років, а потім купляє нового трактора і позбувається старого. Ціна доступна, на ньому ще працювати і працювати. Але ж за цей трактор потрібно сплатити ПДВ, митний збір, переправити на територію України. Звільніть фермерів від всіх цих податків і дайте працювати, якщо немає іншої доступної для них альтернативи.
- В Україні тривають дискусії стосовно ринку землі. На вашу думку, чи варто наразі його відкривати?
На мою думку ринок землі в Україні повинен бути. Але він має бути цивілізованим, прорахованим і сконцентрованим саме на сільгоспвиробникові. А якщо створювати ринок землі під когось, щоб хтось міг отримати до неї доступ і на цьому заробити – то не той ринок землі! Чому не можна зараз створити іпотечний державний земельний банк? Щоб кожен охочий міг купити землю за фіксовано встановленою ціною щоб на ній господарювати. Умови на цьому ринку не мають бути «дикими». Щоб ті самі об’єднані територіальні громади могли купити потрібну кількість землі.
- Не так давно ліквідували Міністерство агропромислового розвитку. Чи відчули аграрії якісь зміни?
Керуючий орган має бути. Приміром, ніхто не впливає і не знає яка кількість озимини була посіяна наприкінці жовтня. І це добре що цього року ціни на пшеницю піднялися і посіли багатенько. А кілька років тому, коли вона коштувала 3 тисячі гривень тонна, і ніхто не хотів масово її сіяти? Фермери посіяли лише половину необхідної державі кількості, половину від запланованих площ. Частина могла вимерзти або стався неврожай. На кону продовольча безпека держави! Ніхто не володіє реальною інформацією і на це не впливає. Інше хвилююче питання – знищення насіннєвої інспекції. Я не розумію як можна було цілеспрямовано і чітко знищити насіннєву інспекцію! Україна це велетенський ринок для іноземних насіннєвих компаній. Вітчизняне насінництво практично «вбили»! Насіння, яке завозиться, ніким не контролюється. Ми сьогодні сіємо, надіючись лише на Бога. Щоб перевірити схожість тієї ж кукурудзи потрібно їхати до Полтави, чекати результати, платити чималі гроші. Що було поганого в тому, що в Козельщині була своя насіннєва інспекція! Ніхто не контролює карантинні бур’яни. На полях засилля ваточника сирійського, який заглушує посіви. Якщо три-п’ять років нічого не робити, то забруднення буде настільки великим, що боротися з ним стане практично неможливо. Україна втрачає родючий шар чорнозему, гумус. Ніхто не контролює дотримання фермерами сівозмін. Сіяти три роки соняшник на одному місці для декого вже норма. Ніхто не слідкує за рівнем розорювання аграріями прибережних смуг водойм, луків. Хтось же повинен за цим наглядати? Самоуправства не має бути!
- Невже керівництво ОТГ не долучатиметься до контролю діяльності фермерів на території громади?
Керівництво громад закриває на таке очі, бо люди розуміють що їх вибрали на певний період. Після них нехай буде як буде. До того ж, громада не піде на відкритий конфлікт з фермером, бо це втрата підтримки в реалізації інших необхідних ідей в умовах обмеженого місцевого бюджету.
- Виходить, аграрії все ж надають вагому підтримку і пайовикам і громаді?
Село існує поки є в ньому фермери. Безкоштовно пайовикам обробляємо городи, допомагаємо організовувати різні свята, підтримуємо будинок культури, школу. Розглядаємо можливість перейти лише на початкову школу, щоб найменших дітей не возити далеко від дому. На мою думку, якщо в закладі навчається лише 10-15 дітей, то хіба це школа? Краще возити до більшої, де «нормальні» класи, де є всі необхідні умови для навчання. Проблем вистачає – від державної політики яка стосується села, до медицини, освіти, якості доріг.
- Над вирішенням яких проблем громади працюватимете в першу чергу як депутат обласної ради?
Питанням номер один стали проблеми медицини в Козельщині. Ми не знаємо, закриють чи не закриють місцеву лікарню. У нас прекрасне приміщення районної лікарні. Воно свого часу планувалося під пологовий будинок, коли в районі народжувалося 500-600 дітей в рік. Нині народжуваність впала до мінімуму, якщо народжується сотня дітей – і то добре. Закінчили будівництво буквально недавно – у 2010 році, залучили державні кошти, закупили необхідне обладнання. Зробили велику користь громаді, все є там, вдосталь кваліфікованих кадрів.
- Чи не доведеться її закривати у зв’язку з реформою медицини?
Це неабияк хвилює всіх місцевих жителів. Козельщинського району більше немає. Ми тепер у кременчуцькому районі. Не зрозуміло, куди нас приведе медична реформа. З освітньою більш зрозуміло. Закриваються малокомплектні школи бо не вистачає учнів. У медицині все складніше складається. Населення району старіє, доїхати до Кременчука за медичною допомогою зможе далеко не кожен. Коли ще був головою райдержадміністрації у Сушках відкрили ФАП. Був свій лікар, якого потім забрали у район. Зараз залишилася одна медсестра, яка фізично не встигає обслуговувати все населення. Роботи в селі для неї завжди було багато, а нині, коли пандемія, і поготів. Захисний костюм і все необхідне закупили фермери, але хіба це наш прямий обов’язок? Нині вона їздить по оселях і лікує хворих на коронавірус, бо в селі крім неї навіть ін’єкцію нікому зробити. Це реалії життя і реалії села. З цим конче потрібно щось робити! У Козельщині працює прекрасний реанімаційний центр. Чи працюватиме й надалі? Нині всі перемкнулися на ковід. А ніхто не говорить скільки щороку трапляється інфарктів та інсультів, навіть серед молодого населення. Скільки на селах помирає людей він невчасно наданої медичної допомоги! Чи потрапить за півгодини людина з Козельщини до того ж Кременчука чи Полтави по такому бездоріжжю? Хвилин з сорок до хворого лише їхатиме реанімомобіль. Яким шляхом ці проблеми вирішуватимемо, де шукатимемо необхідні кошти на рівні області покаже час.
- Дякую за розмову.
Спілкувалася Юлія Хоменко