Кумедний вислів «Проти лому немає прийому» не втрачає актуальності ніколи. А в нашій державі і поготів, адже як би простим українцям не набридли постійні «каруселі» з новими черговими реформами, не їм вирішувати дали право. За них це зробили у Верховній раді, в той час як думку жителів глибинки мало хто враховував. І дарма, що більшість новомодних реформ не приносять очікуваного результату, західні експерти обов’язково підкажуть як зробити наступного разу краще. Звісно, для них, адже наші «управителі» переважно не звикли вчитися ні на чужих, ні на своїх помилках. Тож і нині, коли в самому розпалі процес об’єднання місцевих територіальних громад, нікого не цікавить як надалі житимуть мешканці найвіддаленіших куточків цих громад. І чи не призведе це до остаточного вимирання малих українських сіл. Загублені на території небагатих областей держави, малі населені пункти зникають буквально кожного дня. Проте, тамтешні місцеві старожили набагато краще знають свою історію, ніж сучасні політики при владі. І саме в них варто вчитися, щоб не повторити минулих помилок.
«В молодості працювала в колгоспі за палички, і все одна отримувала лише …» – говорить корінна жителька села Корінецьке Чернігівської області Марія С. Жінка одна з найстаріших людей цього населеного пункту, їй скоро виповниться дев’яносто років. З настанням поважного віку більшість стареньких вільно оперують спогадами з раннього дитинства, в той час як погано пам’ятають події, що відбулися кілька днів тому. Тому і для Марії Іванівни виявилося не складно поділитися спогадами з власної, обпаленої війною ранньої молодості. «В часи голодомору 32-33 років батькам вдалося врятувати мене з молодшим братом від голодної смерті. Ледве виповнилося сім років, як почалася Друга Світова війна. Батько пішов на фронт і не повернувся. Залишилися вдвох з матір’ю. Важко було після війни відбудовувати село. Разом з братом нарівні з дорослими працювали у колгоспі. Роботу оцінювали паличками. Якщо вийшов, то тобі зарахують одну паличку – один трудодень. Потім в кінці року всі палички підраховували і виплачували на руки мізерні «гроші».
Зубожілих селян змушували підписувати облігації. По хатах ходили групи чоловіків, приблизно по п’ятеро-шестеро осіб. Коли заходили в черговий раз до нас, то мучили матір до того часу, поки вона не згоджувалася підписати черговий документ - додаткові зобов’язання перед державою. Аби виплачувати вказані в облігаціях суми, матері доводилося працювати від самого ранку до пізньої ночі. Проте, і тих грошей не вистачало щоб розрахуватися. Якщо не вдавалося зробити це вчасно – знову чекали «гостей» і нових тортур. Тому я малою разом з гуртом старших жінок брала на плечі вузлик з якоюсь городиною і йшла за дванадцять кілометрів на ринок у Талалаївку (місцевий районний центр, - прим. Автора). Вторговані гроші йшли на погашення боргів, для себе чи родини не перепадало взагалі нічого. Всі біди терпіли, а ми з братом найбільший біль відчували на державні свята, коли під час урочистих мітингів дітей, батьки яких повернулися з війни «визволителями Батьківщини», відзначали цінними подарунками. Про тих дітей, які не дочекалися батьків з фронту, навіть не згадували. В їх честь лунала лише суха фраза «загинув смертю хоробрих». Родини, в які повернулися батьки, жили заможніше. В них завжди було що поїсти в домі, у що вдягнутися, за що отримати освіту. А ми з братом по закутках шукали окрайці черствого чорного хліба».
В ті часи більшість простих селян Корінецького жили лише мрією знову відродити рідне село, та щоб з подібною бідою не довелося зіткнутися їхнім нащадкам. Зайве буде описувати, чого коштувало людям підняти місцевий колгосп «Україна» з колін, але на початок вісімдесятих років він був передовим на території Талалаївського району. У Корінецькому розміщувалася його центральна садиба. Автопарк колгоспу нараховував 23 трактори, 15 автомобілів, п’ять комбайнів вітчизняного виробництва, пожежний автомобіль та багато іншого. Для кожного комбайна селяни побудували окремий ангар, а для кожного автомобіля – гараж. Вся сільськогосподарська техніка стояла під сучасним металевим накриттям. Не вистачало кваліфікованих комбайнерів і трактористів, тому молодь приймали на роботу з відкритою душею. Голова колгоспу «Україна» Сайко Василь Гнатович всю душу і серце вкладав у розбудову села та розвиток його інфраструктури. Після перебудови все це добро стало розмінною монетою його нових власників, які не знали, або просто не хотіли знати його реальну вартість. Тому всю колгоспну техніку продали на металобрухт, а отримані кошти поклали собі в кишені. Схожим чином розправилися і з добротними колгоспними ангарами. Така ж доля чекала і дві тваринницькі ферми. Мова навіть не йшла про дотримання постанови стосовно рівного розподілу цієї частини майна колгоспу між усіма його працівниками. Вони не отримали ні гроша. Марія Іванівна з братом пропрацювавши тут все життя, здобули лише по шматочку паю у найвіддаленіших куточках на прилеглій до села території.
«Свого часу для нас було дуже важко просто вижити. А довелося не лише виживати, а й відбудовувати країну, - продовжила співрозмовниця, - У селі налагодили сільськогосподарське виробництво, майже все виготовляли своє. Потім почали перебудовуватися. Забрали заощадження, все добро колгоспу розкрали. Прикро, що кожен в селі знає чиїх це рук справа. Але всі мовчать, бо не сьогодні завтра доведеться йти до них «на поклін». Просити щоб город переорали чи закультивували. Без них нікуди, так і живемо. За шістдесят років які я пропрацювала у колгоспі, отримала мізерну пенсію, якої ні на що не вистачає. В хаті холодно, підтоплюю коли чекаю онуків дровами, бо за газ не оплатишся. Добре що в будинку ще є піч, на якій взимку завжди тепліше. Іноді не спиться вночі, мучать спогади злиденного дитинства, важкої молодості та ще важчої старості. Тоді стає шкода дітей та онуків, яким доводиться нелегко зараз. Хочеться щоб їм жилося краще, та й самій дожити віку краще».
Поки що надії на те, що село знову відродиться, а не перетвориться на хутір чи взагалі зникне з мапи України мізерні. З його більш ніж чотирьохсот жителів залишилося менше половини, головним чином люди пенсійного віку. Молодь приваблює сюди лише мальовнича природа, бо тут доволі унікальний ландшафт – поєднання рис Лісостепу з Поліссям. Кучеряві зеленочубі бугри і багаті на різнотрав’я рівнини, між якими вужем звиваються три ставки. Справжній рай для риболовів. Втім, навряд чи цей куточок Чернігівщини вдасться колись перетворити туристичний об’єкт, щось на зразок курорту у Швейцарських Альпах. Бо тут на фоні природи панує вражаюче зубожіння місцевого населення, яке ледве зводить кінці з кінцями. На кожній вулиці половина будинків дивиться на приїжджих пустими занедбаними очима, бо тут давно ніхто не проживає. Кожен з них є унікальним творінням рук якогось місцевого працівника, але він розсипається на цеглу, розкрадається місцевими вандалами, і за сільськими мірками не коштує буквально нічого. Влітку густі кропив’яні зарослі покривають злиденну убогість цього житла, але взимку, коли спадає цей зелений камуфляж, будинок стає як схожим на нещасного сироту без приданого. А разом з ним все село – на покинуту пустку, колись перспективну спадщину держави, яка наразі нікому не потрібна ні у вищих, ні у нижчих ешелонах влади.