Коли дочекаємося «вільної» преси у регіонах?

Минуло два роки від початку реформи, яка стосувалася роздержавлення комунальних друкованих видань. За цей час чимало маленьких газет, втративши дотації з державних органів, не втрималися на ринку і збанкрутували. В кращому випадку, залишившись лише в Інтернет-просторі. Інші чекають, неначе остаточного суддівського вироку, кінця поточного року. Бо саме до цього часу вони повинні будуть остаточно розлучитися з владними співзасновниками. І не тільки юридично, організаційно, фінансово, а перш за все – в питаннях редакційної політики, як і було передбачено законом «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». В цій реформаційній колотнечі питань залишається більше ніж відповідей. Як надалі розвиватися невеликим місцевим ЗМІ, чи почуватимуться вони реально ні від кого не залежними у новому інформаційному просторі, або ж натомість шукатимуть нового покровителя? І головне, чи стане запропонований ними  продукт цікавим і потрібним, скільки люди будуть готові за нього заплатити? Для того, щоб відповідати сучасним запитам аудиторії, до того ж, досить вузької (а погодьтеся, як би там хто не говорив, а в сільській місцевості газети переважно читають люди середнього і пенсійного віку) місцевим газетам потрібно змінюватися. Відходити від колишніх переконань, стереотипів, нецікавих ідеологій, неінформативних новин, старої подачі матеріалів на шпальтах. У підтвердження своїх слів нещодавно вдалося поспілкуватися з читачкою регіональної друкованої преси. Жінка проживає на території, де межують два райони: Карлівський і Чутівський. Довгий час передплачувала дві районні місцеві газети «Життя і Слово» та «Сільські новини». З її слів, останнім часом стала все більше розчаровуватися в усіх цих виданнях. З певною долею скептицизму вона  розділила їх на «якісні і цікаві» та «неякісні і нецікаві», обґрунтувавши свою думку таким чином: «Склалося враження, що редактори цих газет не хочуть змін у своїх виданнях. Опираючись всьому новому, навіть якщо до цього їх змушують обставини, вони не можуть спонукати до змін і оточуючих. Поки що ці газети не приховують того факту, що залежні від влади. Лише в одних про це йдеться більш відкрито, бо своїх патронів вони розхвалюють на кожній сторінці. В інших же ця політика ведеться більш приховано. Хто цікавий, той може «перелопатити» всі сторінки і знайти  інформацію про засновників. Але результат їхньої журналістської діяльності від цього не змінюється: всі газети працюють на того, хто дає на це гроші. Думаю, і надалі нічого суттєво не зміниться на краще. Хто б не прийшов на зміну старим покровителям районок, він буде людиною не бідною. Покриватиме левову частину видатків, тому все фактично залежатиме від нього. Так би мовити, яку замовить музику, під таку і танцюватимуть регіональні  «писаки». До того ж, чим ближче цей інвестор знаходитиметься до підпорядкованого йому видання, тим більше воно слугуватиме лише його «амбітним цілям».

На перший погляд, вихід з такого становища є – знайти патрона подалі від редакції, можливо, навіть подалі від України.  Це певним чином дозволить досягти деякої свободи в діях редакційного колективу. Втім, цей варіант не такий і реальний, бо чи зацікавить багатого іноземця маленька українська газета десь на окраїні району? Навряд він буде вкладати сюди кошти. Проте, хочется передплачувати видання, які б були цікавими, несли корисну для людей інформацію. Заснували районні газети на початку 30-х років минулого століття, для того, щоб вони висвітлювали діяльність місцевих органів радянської влади. Набутим журналістським досвідом  активно користуються і донині працівники районних газет. Хоча, карлівчани мають уявлення що таке журналістські рослідування і тому вони цікаві читачам. Навіть, деколи публікують їх на своїх сторінках. Натомість, чутівці про таке навіть не здогадуються, нічого резонансного в цьому районі не відбувається роками. А якщо й відбувається, то далі місцевих чуток поширюється рідко. Бо ніхто ж не хоче об таке бруднити руки, «докопуватися до істини», шукати правди. Панянки, співробітниці газети, на перше місце поставили добро-товариські стосунки з усіма жителями громади, щоб нікого бодай і словом не образити, і не доведи Господи, покритикувати. Будь то чиновник, корупціонер чи простий селянин. На їхню думку, для того щоб задовольнити читацьку аудиторію, достатньо коротеньких заміток, написаних на рівні учнівських творів. Для прикладу, даний матеріал про свято "масляної" цікавий лише дуже вузькому колу читачів. Для немісцевого чи приїжджого люду згадані імена та прізвища нічого не значать, а повного розкриття перебігу свята, емоцій, місцевих звичаїв, загального настрою людей авторка не передала. 

Та й кому писати краще, коли в жодного журналіста немає відповідної для цього освіти. Що цікаво, на сторінках «Сільських новин» дописи простого люду чи вчителів місцевих шкіл виглядають набагато краще за статті «професіоналів пера». До того ж, місцеві кореспонденти не занадто «частують» своїх шанувальників прямою мовою співрозмовників, яка, до речі,  завжди є інформативнішою і детальніше розкриває суть написаного.

Напротивагу чутівцям, в «Житті та Слові» журналісти більш змістовно розмовляють з респондентами, розкривають їх як особистість.

Звісно, в кожної газети є свої напрацювання, позитивні і негативні моменти. В чутівців, попри всі недоліки, на шпальтах немає матеріалів з мережі Інтернет. Дорогою ціною відвойовані сторінки і завойовану аудиторію газеті поки-що вдається втримувати. Сторінки не змарновуються розважальними матеріалами, бо ж за них ніхто не заплатить. А на вітанні з «мікроскопічним» фото ювіляра таки можна заробити. Головною цінністю газети поки-що є сторінка оголошень. Враховуючи те, що в цьому районному центрі це єдине друковане постійне видання, для продавців і покупців товарів просто немає альтернативи.  Проте, в їх карлівських колег авторських матеріалів небагато, вони переважно користуються «всесвітньою павутиною». Керівники цього району друкують багато матеріалів від себе особисто чого немає в чутівців.

Проблема довіри редактора видання до журналіста не нова. Чутівці її вирішили в доволі оригінальний спосіб. Переважне право  висвітлювати матеріали про діяльність місцевої влади залишила за собою головний редактор. А таку позицію стосовно своїх співробітників пояснила їм некомпетентністю і розумовою відсталістю останніх. Важко сказати, що більше за цим приховане: реальна недовіра до кореспондентів чи страх, що вони дізнаються багато чого зайвого. Такого, про що не варто говорити людям взагалі. Для прикладу, наведу ілюстративний матеріал такої «класичної журналістики радянської доби», якою і зараз послуговується авторка. Коротко і нічого по суті не зрозуміло для тих читачів, які хотіли б дізнатися більше про візит високопосадовця. Говорили  на зустрічі про все, але про що конкретно? В даному регіоні гість користується авторитетом, але чому журналістка не розкрила повністю суті його політичної, світоглядної позиції, ставлення до місцевих нагальних проблем? Чому немає жодної фрази від самого чиновника? Чому він приїхав саме зараз, які будуть його дії в подальшому, що саме він збирається зробити саме для цього району?   Які проблеми простого люду буде вирішувати? «Найінформативнішим» в матеріалі було саме прощання депутата, де він порадив педагогам «вірити у краще майбутнє і щось для цього робити». От тільки що саме робити для цього треба? Знову незрозуміло.

В «Сільських новинах», як і раніше, в кожному номері – інформація про різні засідання, наради тощо. Хоча, здається, вже всі давно зрозуміли: не факт засідання має бути інформаційним приводом, а ті питання, що на ньому розглядаються, як розглядаються, що від цього можна очікувати. Хотілося б бачити результати від попередніх засідань. 

Порівнюю, як подавалися повідомлення про інспекцію роботодавців у сфері праці в «Життя і слово» і «Сільські новини». Якщо перші подали це як гостру інформацію про тих, хто ухиляється від сплати соціальних внесків, то їхні колеги  обмежилися нудним звітом.

В обох газетах є певні складнощі  з пошуком тем. А саме унікальні ексклюзивні матеріали могли б підвищити інтерес до районок, внести  свою лепту у збільшення тиражу. Проте, де візьмеш ті теми, коли журналісти сидять в офісі, «варяться у власному сокові», не маючи змоги побувати на окраїні  району, поспілкуватися не з керівниками, а з простими  людьми. Тими, які пройшли  школу життя, чогось досягли, мають свою думку з приводу різних речей, раді поділитися своїм досвідом. Журналісти чутівщини до недавнього часу не мали навіть підключених до Інтернету робочих місць. Інформацію збирали точно так, як це було і сто років тому. А часи ж міняються. Натомість, головний редактор завжди була в курсі новин фейсбука та інших цікавинок, які відбулися в світі. І вона примірила на себе роль своєрідного «мірила» цікавої та потрібної газеті інформації, відповідно до своїх власних вподобань. Лише те, що саме вважала за потрібне, потрапляло для подальшої обробки журналістом. Про те, що він може бути незгодний з її вибором, навіть мова не могла йти.  Коли в Карлівці редакція газети не має автомобіля, то в Чутово він є. Навіть шофер за нею закріплений, хоча для потреб кореспондентів автівка не використовується. Якщо тому конче необхідно потрапити на якийсь захід, то чим він туди добиратиметься, стане його особистою проблемою. Якщо не знайшов транспорту, то доведеться брати всю інформацію по телефону. А її якість буде в рази гіршою, ніж якби журналіст сам опинився на місці події.

Слід зауважити, що на шпальтах обох   районок помітно активізувалися платні послуги, реклама. Звичайно, можливості у всіх різні. Карлівчани більш виграшно виглядають за рахунок оголошень від підприємств, таких як цукрозавод, птахофабрика, механічний завод.  Натомість у «СН» здебільшого оголошення від приватних осіб. Проте, саме оголошення, вітання, реклама та деякі іміджеві матеріали дають обом виданням можливість втриматися на плаву. Це поки-що, коли дотації від районних органів влади повністю не припинили поступати. Передплата також грає чи не ключову роль, бо обидва видання вже встигли визначити, яка кількість передплатників їм необхідна для продовження роботи. Наразі, тираж тримається на такому приблизному  рівні: - «Сільські новини »- 4000, «Житті і слово» - 6000 примірників. Вартість передплати на місяць 15 та 12 гривень відповідно. За останні роки не зазнав значних змін і контент обох районок. Трохи офіційної інформації на перших шпальтах, трохи  місцевих новин у короткому вигляді, телепрограма та реклама. Ніхто з них не поспішає руйнувати старі стандарти, шукати нові підходи до читачів. Районній пресі не вистачає молодих спеціалістів, журналістів з новими поглядами,  гострих аналітиків, талановитих  практиків, які своїми руками створили б нове обличчя місцевої преси.

Варто зауважити, що обидва описані регіони є добре розвинутими саме у сільськогосподарській сфері. Зараз Україна невпинно рухається назустріч відкриттю земельного ринку. Саме у цій царині виникає чимало непорозумінь. Проте, районні видання не то що не втручаються в земельні конфлікти, але  не приділяють належної уваги цій темі взагалі. А між тим, вона стає чи не головною у житті селянства. Згідно даних моніторингу ЗМІ, які оприлюднив портал malito:info@imi.org.ua, третину всього контенту районних газет складають  матеріали розважально-пізнавального характеру, так званого медійного шуму, - 32,4 %. Життя місцевої громади журналісти висвітлюють у 13,1%. В новинах більш за все публікацій про кримінал та діяльність правоохоронних органів (22%). А ось частка журналістських розслідувань майже в усіх виданнях, що вивчалися, не більше ніж 1%.

Повертаючись до теми вільної преси, як головної ознаки демократичного суспільства, варто згадати слова колишнього міністра інформації Зіновія Кулика. Коли його запитали, чи можуть бути незалежними ЗМІ, то він відповів, що незалежним був лише Робінзон Крузо на безлюдному острові. І то тільки до того часу, доки в нього не з’явився П’ятниця. Тож, як би в подальшому не складали обставини а інформаційному просторі регіонів, про незалежну пресу залишається тільки мріяти.