У вік Інтернету та цифрових технологій для багатьох стареньких України дротове радіо залишається джерелом отримання новин як з України, так і з усього світу. До того ж, це джерело можна назвати чи найулюбленішим: отримувати нову інформацію можна не відволікаючись від основної роботи. Та на жаль, останні кілька років воно все більше занепадає по селах, і ремонтувати його спеціалісти не поспішають, посилаючись на дороговизну ремонту та зменшення цільової аудиторії його слухачів. Що ж залишається тим людям, які живуть віддалено від великих міст, за станом здоров’я, переважно, знаходяться тільки вдома, радіо для них стало тою «соломинкою», яка рятує від гнітючої самотності. Такою людиною була Ольга Дмитрівна з невеличкого полтавського села (ім’я і прізвище змінені на прохання співрозмовниці). Вона запросила до своєї оселі, щоб поділитися проблемою – у неї не працює дротове радіо. Заодно й попросити допомоги у журналістів стосовно її вирішення.
Протяжно скрипнула хвіртка, і вступивши на територію двору чоботи відразу топляться у чорній, як дьоготь, весняній багнюці. Назустріч з наполовину розламаної будки вискочило невеличке рижувате цуценя і завелося дзвінким гавкотом, намагалося вхопити за поли одягу, стрибаючи раз поз раз, але не могло досягти зубами куртки. Це виводило його з себе все більше і більше, і коли вже я хотіли покликати господарку будиночку, благенькі двері ніби відчинилися самі-собою. На порозі постала мініатюрна старенька, одягнута у чисті, і навіть сучасні, але дуже зношені речі. «Мабуть син накупляв у місті речей з комісійних магазинів і передав на село, зараз всі діти так роблять, – промайнуло в мене в голові, - Чого ж тоді не приїхав і не зробив асфальтової стежки до будинку. Та й фундамент хати скоро зовсім розсиплеться».
Цить, Барсік, чого розвернув пащеку, ще вкусиш людину – умисно, ніби сварячись і водночас виправдовуючи нетямущого собаку, крикнула господарка. – Заходьте до будинку, вибачайте що брудно, син обіцяв у цьому році приїхати і покласти плитку у дворі.
Жіночка проводить до своєї одинокої самотньої оселі. Невеликий будиночок уже поїхав на один бік і у фундаменті появилася велика тріщина. Мій оцінювальний погляд вловила Ольга Дмитрівна, і знову почала ненавмисне виправдовуватися.
- Та, треба прикласти сили, потрібний ремонт, шпаклівка і хоча б відер десять цементного розчину. Син обіцяв що все зробить, але останнім часом не заїжджає, зайнятий на будівництві у місті. Поки був живий чоловік, хату тримала «як картинку». Мала, але сусіди казали, що все як помальовано в мене. А які мальви під хатою росли… Толік був хазяїн на всі руки, забрала його хвороба. Зараз все не те… Так що не осуджуйте, що сюди покликала.
- Я й не думала про вас судити – також зі свого боку почала виправдовуватися я - я журналіст, прийшла по вашій просьбі.
Вслід за господаркою зайшла до будинку. Все прибрано, чисто, на стінах образки зі жмутиками сухої трави та старі фотографії у вицвілих рамках. З них дивилися ще такі молоді і привабливі люди, а в центрі висіло головне фото – весільне. На ньому Ольга Дмитрівна і Анатолій Сергійович – щасливе подружжя. З низу фото маленький підпис ручкою «Байкал».
- Ви з Росії – ця швидко випалена необдумана фраза сама прийшла у голову сама-собою. Ще з інститутської лави її пам’ятаю, так не можна заводити розмову. Це був якраз той випадок, коли могла в очах співрозмовниці виглядати націоналістом. Потік думок у голові випередила сама господиня.
-Толік був звідти родом. Там провели медовий місяць. Ми раніше часто їздили в Росію, до родичів. Живуть вони так як і ми та й проблеми в них подібні, а чому так з війною получилося, … не знаю…не знаю…. Толік привозив з Росії сувеніри - шишки, кедрові горішки, вироби з кедру. Якщо ви не проти, я вам покажу фото… Сідайте тут, під поличкою… Може чаю?
- Дякую, з задоволенням погляну на фото – сівши на старовинну, ручної роботи канапу, помітила на поличці тарілку зі жменею старих, таких, які все у цьому будинку, горішків. Всі один в один, ніби зроблені ювеліром, деякі вже навіть встигли пошкодити миші – Розказуйте детальніше, яка у вас справа, а я спробую допомогти вам.
- Та я до редакції вже приходила з приводу непрацюючого у селі радіо… Ваш редактор знає… Та не лише до нього приходила. Була і в селищного голови, і в заступника районної адміністрації… Вони нічого не допомагають, а радіо мовчить. Не можуть відремонтувати проводи, які порвали електрики коли обрізували дерева в центрі.
- А в Укртелеком зверталися? Туди треба було в першу чергу…
- Зверталася, сказали – напишіть жалобу. Тоді розглянемо. Якщо будуть матеріали відремонтуємо. Але пройшов уже рік. А вони все ремонтують, ремонтують, ремонтують… Напишіть в газету, що нічого не роблять для простих людей.
- Знаєте, зараз в багатьох селах не працює дротове радіо. Ви не намагалися знайти альтернативний вихід – придбати приймач.
-Та який там приймач, на продукти ледь вистачає. З огородом мені вже важко поратися, господарства не тримаю… все таке дороге. До мене два рази в тиждень приходить «милосердна»..
Хто це? Медсестра?
Ні. Це в нас жіночку так називають, яка ходить до стареньких. Соціального працівника. Вона мені сільські плітки приносить, ми часто про війну розмовляємо. Війна… Війна…. Мені ця війна часто сниться. Моє дитинство, розруха, голод. Часто приходить в гості сусід. Молодий ще. Допомагає по господарству. В нього «супутник» встановлений. Він бачить що робиться зараз у всіх країнах. Росію хвалить. Та не знаю… Не знаю…Я тут виросла, це моя земля. Для нас з дідом радіо було всім. Щось робимо чи обідаємо – воно грає. І нашу українську музику.. . Дід дуже любив слухати театр перед мікрофоном. А хіба по сучасному радіо таке ставлять. Це як спомин про нього… Про нас разом, наше життя…. Ой, я й забула зовсім, чай напевне вже википів на плиті. Зараз, зараз принесу…
Змахнувши з вій непрохану сльозу, старенька тримаючись за стіни швидко, наскільки це можливо в її роки, потупцювала до кухоньки. Захопившись розмовою, я також не чула, як за стіною засвистів чайник. Через якусь хвилину, вона вже поверталася з ароматним напоєм.
Толік завжди любив, щоб у будинок приходили гості. Частував їх чаєм. Коли ви сказали по телефону що прийдете, я підготувала папери. Куди зверталася з приводу радіо. Скрізь обіцяли допомогти, але ніхто нічого не зробив.
Старенька бере зі столу стареньку жіночу сумочку і витягує звідти дві папки з паперами. Демонструє. В одній – заяви до керівництва місцевого вузла радіозв’язку та керівників району з проханням допомогти вирішити проблему. В іншій – так звані «відписки». Деякі сухі і дуже лаконічні, з одного-двох речень. Інші більш розлогі, написані канцелярською мовою офіційних документів. Але у всіх них лише скупі відмови і обіцянки вжити всіх заходів для швидкого вирішення справи. Хоча якого швидкого, якщо співрозмовниця чекає цього «вирішення» вже більше року. І навряд чи скоро дочекається. Дуже не хочу її розчарувати, сказати, що не впевнена, що моя публікація у газеті може суттєво вплинути на загальну ситуацію у сфері дротового мовлення у регіонах. Бо для неї нічого не скажуть мої слова про нерентабельність радіоточок, дороговизну ремонту радіо сполучення, малу кількість слухачів цього засобу інформації. Для неї головне знову почути знайомі позивні, голоси улюблених радіоведучих, згадати дитинство і колишні почуття.
Як і для багатьох людей похилого віку, для неї звуки радіо це звуки пам’яті. Тому не можу відмовити їй у допомозі, бо це буде прямим порушенням як журналістської етики так і звичайної людської моралі. Перезнімаю на телефон копії всіх документів, щоб аргументувати ними свій майбутній матеріал. Допиваю чай, і посилаючись на постійну зайнятість прощаюся. На роботі ще чекає безліч справ. Господарка будиночку проводить мене повз заповзятого Барсика і зачиняє хвіртку. Зустрівшись з нею очима на прощання, відчула в них розпач і безнадію. Неначе впав останній оплот, на допомогу якого вона розраховувала у вирішенні свого питання. Якщо вже навіть журналісти не можуть пообіцяти владнати це складне питання, то на кого ж тоді варто розраховувати? І що взагалі можна обіцяти сотням таких як вона людей? Однозначної відповіді немає, і не може бути у цій ситуації. В світі триває інформаційна Війна. Хочеться крикнути на всю Україну: високопосадовці, якщо ви не хочете щоб в державі працювало дротове радіо? Нехай не працює. Не хочете спілкуватися з вашими виборцями? Не спілкуйтесь. Зовсім остогиділи їхні проблеми, не знаєте що людям глибинки потрібно насправді? Хай буде і так. Але в такому разі, коли приходить час чергових виборів, не намагайтеся купляти їх «дешевими штуками». Не роздавайте з «панського плеча» крупи з простроченим терміном давності, залежані консерви і вонюче згущене молоко. Без них люди обходилися і зараз обійдуться. Краще подаруйте їм радіоприймачі. Тоді їм не доведеться бігати по владних інстанціях, вони самі почують відповіді на всі хвилюючі питання.
Ю. Хоменко